Потоп. Том III

Двое рейтарiв притримали коней i стали оглядатися за вахмiстром. Той якраз пiд’iхав, зиркнув i промовив:

– Це якийсь гончак iз польськоi псарнi.

– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

– Помовчи. Може iх тут бути бiльше. Давай до полковника!

Тим часом пiд’iхала решта авангарду, всi зупинилися; низькорослий лицар i собi притримав коня i розвернув його до шведiв, немовби iм хотiв дорогу заступити.

Якийсь час вони дивилися на нього, а вiн на них.

– Є й другий! Другий! Третiй! Четвертий, цiла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

Аж тут з обох бокiв дороги висипали вершники, спочатку поодинцi, потiм по двое, по трое. Всi зупинялися бiля того, котрий з’явився першим.

Тут i друга шведська варта зi Свенo, а вiдтак i весь загiн iз Канненбергом пiдiйшли до форпосту. Канненберг i Свено виiхали зараз же наперед.

– Я впiзнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa пiд Големб’ем, це люди пана Чарнецькогo. Вiн i сам мусить тут бути!

Цi слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише конi дзеленчали мундштуками.

– Десь мае бути якась засiдка, – зауважив Свено. – Замало iх, аби нам протистояти, але в лiсi мають ховатися й iншi.

Тут вiн звернувся до Канненбергa:

– Ваша гiдносте, повертаймося!

– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалi було виiжджати, якщо, побачивши кiлькадесят обiдранцiв, маемо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!

Шведська шеренга просувалася далi дуже обережно, за нею друга, третя, четверта.

– Плi! – скомандував Канненберг.

Шведськi мушкети нахилилися, як один, залiзнi шиi витягнулися в бiк польських вершникiв.

Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польськi вершники завернули коней i кинулися навтьоки безладною гурбою.

– Вперед! – рикнув Канненберг.

Загiн рушив iз мiсця ступом, аж земля задрижала пiд важкими копитами рейтарських коней.

Лiс наповнився криками переслiдувачiв та втiкачiв. Пiсля чвертi години гонитви, чи то шведськi конi були кращi, чи то польськi дорогою вимученi, але простiр, що розмежовував два вiйська, катастрофiчно зменшувався.

Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у мiру розвитку втечi, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втiкала в щораз кращому ладi, щораз рiвнiшими рядами, немовби сама швидкiсть коней шикувала вершникiв у лави.