Потоп. Том II

Нехай на чужинi мае хоч таку втiху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневiрятися мусить. Ось так.

Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, i врештi заридав жалiсливо над королiвською долею, а пан Мiхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридае. Оперли пани Скшетуськi голови на своi руки i сидiли мовчки.

Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розiзлився.

– Що менi там електор! – крикнув вiн.

– Та хто там зна, чи вiн ще за шведiв не виступить? – припустив Станiслав Скшетуський.

– Зi шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене е кiлька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я регiментар над цим чесним вiйськом, доти його вогнем i мечем хреститиму.

– Матiнко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможнiсть навiть коронованим головам рiвна.

– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвiст тягнути! Досить викрутасiв i марудства! Виходьте проти шведiв, а нi, то я з вiдвiдинами до Пруссii приiду. Не може бути iнакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поiдете посланцем!

– Поiду! – погодився орендар iз Вонсошi, втiшений такою довiрою.

Але поки пiдготували для пана Заглоби чорнило, пера та папiр, гамiр вчинився перед оселею й юрба жовнiрiв заполонила простiр перед вiкнами. Однi кричали Vivat, iншi галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що дiеться.

З’ясувалося, що це привезли тi октави, про якi пан Заглоба згадував, вiд самого вигляду яких втiшилися тепер жовнiрськi серця.

Пан Стемпальський, управитель Бiлостока, пiдiйшов до пана Заглоби та виголосив цiлу промову:

– Ясновельможний пане регiментарю! З того часу, як безсмертноi пам’ятi пан маршал Великого князiвства Литовського приписав бiлостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маетку управителем, вiрно i чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реестрами можу перед усiею Рiччю Посполитою довести.