Потоп. Том II

Так понад двадцять рокiв працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провiантом, маючи це за священний свiй обов’язок, аби кожен грiш там iшов, куди ясновельможний маршал Великого князiвства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкi часи Тикоцинський замок залишився ворогiв вiтчизни найбiльшою в цьому воеводствi пiдпорою, то я спитав у Бога й у власноi совiстi, чи повинен йому i далi служити, чи не краще буде цi достатки та вiйськове спорядження, з цьогорiчного чиншу накопичених, у руки вашоi вельможностi вiддати?

– Краще… – обiрвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможнiсть перед усiм вiйськом засвiдчила i письмово менi дала розписку, що нiчого з того майна я на власну користь не обернув i все в руки Речi Посполитоi, яку тут ясновельможний регiментар репрезентуе, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди i зараз же взявся переглядати реестр.

Виявилося, що, крiм октав, на горищах амбарiв захованих, е ще й триста нiмецьких мушкетiв дуже порядних, двiстi московських бердишiв для пiхоти, для захисту мурiв i валiв, i шiсть тисяч злотих готiвкою.

– Грошi мiж воякiв роздiлiть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетiв i бердишiв…

Тут вiн роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – вiзьмiть iх i пiшу хоругву сформуйте. Є тут трохи пiхоти, що вiд Радзивiлла втекла, а скiлькох бракуе, стiлькох iз простолюду доберете.

Пiсля цього вiн звернувся до всiх присутнiх:

– Шановне панство! Є грошi, е гармати, буде пiхота i провiант.

– Vivat! – гукнуло вiйсько.

– А тепер, шановне панство, всi пахолки нехай iдуть у села по заступи, лопати та мотики. Укрiплений табiр будемо будувати, другий Збараж! І не мае значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати i до роботи братися!

Сказавши це, пан регiментар повернувся до своеi квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебi, цей чоловiк мае голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – i все налагоджуеться.

– Тiльки б Радзивiлл не зараз надiйшов, – зауважив Станiслав Скшетуський, – бо вiн вождь, другого якого немае в Речi Посполитiй, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рiвнятися з таким воiном.

– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дiйде, будемо йому порадами допомагати, бо на вiйнi вiн менше розумiеться. Врештi, закiнчиться його командування, як тiльки пан Сапегa пiдiйде.