Потоп. Том I

Бо менi серце потерпае, щоб усi в околицi вважали вас статечним i справедливим чоловiком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зiтхнув i сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомiстра по грошi на провiант вiд великого гетьмана або вiд пана пiдскарбiя. «Шановне панство, – казали вони жовнiрам, – ви добровольцi, тому експропрiацiю проводити не можете. Квартири вам видiлили з милостi, а провiант дамо аж тодi, коли матимемо певнiсть, що нам заплатять».

– То вони мали рацiю, чи нi?

– За законом, звiсно, мали, але жовнiри мали шаблi, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рацiя. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашiй шкiрi випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмiстр iз личаками забарикадувалися на вулицi, а моi iх намагалися звiдти вибити. Не обiйшлося й без стрiлянини. Завзятi вояки для страху пiдпалили кiлька стодол, кiлькох личакiв також заспокоiли…

– Як це заспокоiли?

– Хто отримае шаблею в чоло, вiдразу спокiйний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’iхав. Жовнiри зараз кинулися до мене з нарiканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що iх безневинно переслiдують. «Животи нашi порожнi, – бiдкалися сiроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмiстровi до мене з’явитися. Вiн довго думав, але врештi-решт прийшов iз трьома iншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навiщо бити, навiщо мiсто палити? Ми б iх нагодували та напоiли за добре слово, але вони захотiли солонини, медiв, делiкатесiв, а ми самi, убогi, такого не маемо.

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий мае провину визнати, i чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався вiн врештi жалiсно. – Мiй скарбе!.. Не гнiвайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоiли? – занепокоiлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогiв бурмiстровi i райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нiчого, лише руки поклала на колiна, голову опустила на груди i поринула в мовчанку.

– Голову зiтнiть, – заволав пан Кмiциц, – але не гнiвайтесь!.. Я ще не все розповiв.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потiм послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолкiв з офiцерами.