Потоп. Том I

Їх поклали, а офiцерiв… Заради Бога, не гнiвайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снiгу, так, як колись iз паном Тумгратoм в Оршi вчинив.

Бiлевичiвнa пiдняла голову. Суворi ii очi палали гнiвом, а пурпур залив iй щоки.

– У вас немае нi сорому, нi совiстi! – промовила дiвчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, пiсля чого спитав змiненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаетесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гiдний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, менi ваша репутацiя серце крае, бо менi соромно, що ви лише приiхали, а вже вся громада вважае вас гвалтiвником i пальцями тикае!

– Що менi до вашоi громади! Десять халуп один собака стереже i ще небагато мае роботи.

– Не маете права ганьбити цих простих людей i не маете права ганьбити iхнi iмена. Нiкого тут суди не переслiдуватимуть, крiм вас!

– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собi пан в нашiй Речi Посполитiй, хто мае шаблю в руцi й якусь зграю зiбрати зумiе. Що менi зроблять? Кого менi тут боятися?

– Якщо вам нiкого боятися, то знайте, що я боюся Божого гнiву… i людських слiз боюся, i кривд! А ганьбу з нiким дiлити не бажаю.

Хоч я й слабка жiнка, однак що таке честь, знаю бiльше, нiж будь-хто, хто кавалером називаеться.

– Боже милий! Не погрожуйте менi, бо ви мене ще не знаете.

– О, тепер розумiю, що i мiй дiдусь вас не знав!

З очей пана Кмiцицa iскри посипалися, але i в нiй зануртувала кров Бiлевичiв.

– Кидайтеся ж, пане, скрегочiть зубами! – правила свое панночка смiливо.

– Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маете цiлу хоругву розбiйникiв пiд собою. Невиннiсть моя мене захищае!.. Гадаете, що я не знаю, як у Любичi ви по портретах стрiляли i дiвчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаете, якщо гадаете, що я мовчатиму покiрно. Я вимагаю поваги вiд вас i цього менi жоден заповiт не заборонить. Бiльше того, воля мого дiда така, що я лише порядному чоловiковi дружиною можу стати…

Пан Анджей явно засоромився цих витiвок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихiше:

– Хто ж вам про ту стрiлянину розповiв?

– Вся шляхта в околицi лише про те й гуде.

– Ох, i заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообiцяв пригнiчений пан Кмiциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанii. Бо ж вояки вгамувати свою хiть не вмiють. А щодо дiвчат, то я iх не тягав.

– Знаю, що це самi цi соромiтники, цi розбишаки до всього вас намовляють.

– Вони не розбишаки, а моi офiцери.