Романи

Вiн розводився про Гринвiч-Вiллiдж замiсть «полудневого мiсячного виру» i зустрiчався iз розкутими музами (зовсiм не академiчними, виплеканими на Сорок другiй вулицi Бродвею) замiсть «дiтей мрii» Шеллi, взамiн отримував вiд них належне шанування. Тож вони вiддали Танадюка футуристам, вирiшивши, що там вiн iз своiми яскравими краватками почуватиметься краще.

Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки i перечитати повне зiбрання творiв Олександра Поупа разiв чотири.

Еморi зневажливо уникав тих викладачiв, якi запрошували своiх шанувальникiв на вечори таких-сяких епiграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховiсть i педантизм, з якими тут пiдходили до кожноi дисциплiни. Його скепсис вилився у iдку сатиру, яку вiн назвав «У лекцiйнiй залi».

Здоров, Фiгляр…

Завмерли всi,

Як безпораднi дiтлахи,

По три рази на тиждень ми

Просиджуемо тут штани…

Веди нас, гурт своiх ослiв,

Пiд голос твiй в краiну снiв…

Ми чули, ти – науки брат,

Що написав якийсь трактат,

А потiм ще й навчальний план,

Древнiший, нiж сам океан;

Копав доiсторичний пил,

Що тобi нiздрi залiпив,

І випчихнув весь свiй талант

У здоровенний фолiант…

Праворуч мiй сусiд сидить,

Жагою знань увесь горить;

Із тих, що руку пiднiмае

І кожен раз тебе питае,

Всю нiч очей вiн не стуляв,

Славетний фолiант читав,

Звичайно… автор вдасть сум’яття,

А вiн – що знае всi заняття,

Самовдоволений вдавальник,

І ментор сам, i шанувальник…

А кiлька днiв тому назад

Отримав я свiй реферат

(Як поле макове, ряснiв

Вiн стрiчками коментарiв).

Писав же ти: мое навчання —

То над наукою знущання…

Не знав я, пане, що для вас

І Шоу – просто козопас!

Хоч певен я, що твiй фанат,

Тобi пiдсуне добрий шмат.

Таких, як ти, я зустрiчав

В часи шекспiрiвських вистав,

Де все давно пiшло iз тлiном

І запахами нафталiну…

А заговорить радикал —

В тобi вiн збурить гнiв i шал.

На людях праведний ти е,

І праведне життя твое.