Дім на горі

Того сина послала до нього iз землi ота висока й непомiрно худа жiнка, на оцi якоi замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й безнадiйно вiн озирався.

2

Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту; один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона його очi.

Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на неi й дивився, i iй стало дивно, що очi в нього темно-синi, – мали б бути чорнi чи зеленi. Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i iй незвiдь вiд чого запаморочливо стислося серце.

– Слухайте, слухайте! – заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. – Починаймо з садiвника. «Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi квiти надоiли, окрiм маку…»

– Ти мак, мак! – закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й справдi червона наче мак.

Потрiбно було iй вигукнути оте завчене: «Ой!», i вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався Микола, який так само сидiв у кутку й дивився.

– Що з тобою? – спитала Соня.

– Влюбилася! – шепнула Олександра, i iй стало так млосно, що захотiлося покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так приемно й тепло пахне свiжою сосною, де стоiть у своiй майстернi батько й теше, теше й теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки.

– У кого? – вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть сюди. З червоноi Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиiсь очi?

– Я не хочу грати в цю гру, – сказала Олександра.

 – Голова в мене болить…

– Ой! – вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася: з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися.

– Ну, ясно! – протягла вона багатозначно й усмiхнулася. – А знаете що, – вона таемниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.