Дім на горі

Озирнувся навдокiл, але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марii Якiвни.

– А то не ваш чоловiк, Марiе Якiвно, кiз пасе? – спитав несподiвано для себе.

– Мiй, мiй! – захитала радiсно вчителька. – А знаете, що менi здалось у першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич!

Роздiл другий

СИНЯ ДОРОГА

Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками,

другим данi сльози, схованi в пiтьму.

    Р. Тагор

1

Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв, i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом – попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до неi.

Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався – стояли вони за скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола, складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби. Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине – вiдчував у тому тлумi перш за все ii. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьоi дороги – все минуле, повз яке вiн мае зараз пройти, перш нiж дiстанеться до прозороi, густо залитоi перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як вабить залiзо магнiт, – невагомо плив по своiй дорозi, вже наперед вiдчуваючи щастя з’еднання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i мае ще не раз озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив свое тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала пишноволоса жiнка – Туга його, а з другого боку – Сум, ще один його син.