Хмари

– Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж iм тi книжки й так не обридли в академii? – говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про «Патерика». Студенти зам'яли його слова.

– Як багато квiток в вашiм садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник.

– Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаемось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив ii лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки.

Дашкович приглядавсь до неi, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоiв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

«Яке в неi миле лице! – думав вiн. – Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках ii обличчя».

Мiсяць навiв на ii вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей.

Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.

«Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!»

I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть.

– Чи спiваете ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.

– Спiваю, тiльки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.

– Спiваете й граете! – знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. «Моя суджена», – ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг ii.

Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, iсти схотiлось добре.

Паничi iли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.

– Скажiть менi, паничi, – ви люди вченi – як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академii, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!

– Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться.