Хмари

– Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.

Притвор великоi Братськоi церкви не замикали лiтньоi пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.

– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! – промовляв Дашкович.

Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.

Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у iх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеi i не академiчний корпус.

– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.

– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

– Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

– Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.

– Хто там ходить? – гукнув з усiеi сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.

– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приемнi йому слова.

– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своему садку в той час, то почув би його баса через улицю.

– Хто то ходить у моiм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.

– Та своi! – обiзвались студенти.

– Хто такi – своi? – спитав Сухобрус.

– Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.

– Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував iх Сухобрус.

– Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обiзвався Дашкович.

– Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

– Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

– Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моеi оселi, хоч i поневолi.

Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на iх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться.