Сагайдачний

Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численноi родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.

Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:

– Маеш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищоi, геть далеко звiдсiля, – поiдеш?

Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:

– Поiхав би, якби поiхав зi мною Петро.

– Хто це Петро? – питае владика.

– Я! – встае такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. – Петро Конашевич.

– Ходи сюди, дитинко.

Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi.

– Чий ти, синку?

Грицько вiдповiв за нього:

– Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка.

Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я iх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину.

– Де любов, там i благословення боже, – каже владика. – Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Пiдiйдiть сюди ближче.

Хлопцi приступили до владичоi руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi.

– Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православноi церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiерея.

 – Владика вийняв i дав iм по хрестиковi та позавiшував на шиi. – Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятуе вас iз дна моря, – я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашоi церкви, на славу святоi Русi!

Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.

Аж старий Грицько нагадав iм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив iх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом.