Сагайдачний

Не велика нам користь з такоi пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадае на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина ii визнавцiв, хлопство, не мае своеi волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяете менi, моi дорогi дiти, що не покинете нашоi бiдноi матерi, що останетеся iй вiрними до послiдньоi хвилi життя, що видержите в благочестi?

– Не обiцяемо, а присягаемо усi на те, – гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.

– Присягаемо всi! – гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору своi шаблi.

Владика сказав:

– Амiнь! – i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: – Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив ерусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.

– Амiнь! – гукнули всi.

Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одноi церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.

В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.

– Як тебе звуть, люба дитино? – питае владика.

– Марко Жмайло-Кульчицький.

– Це мiй правнук, – каже старий Грицько, яснiючи з радостi.

– Благословення господне! Його би, пане Грицьку, послати до вищоi школи на науку, нам треба людей вчених.

– Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея езуiтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

– Чого ж до езуiтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi… або школа князя Острозького в Острозi… Не всi ще вельможi нас покинули.

– Чував я про це, та не пiд силу менi.

– Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, iх милостi, вистачить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь – i вишли.