Сагайдачний

– Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, моi дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маеш до того повне право. Скiльки тобi лiт?

– Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, – говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

– Благословення господне на тебе i твiй увесь рiд, – говорив владика, благословляючи його хрестом. – Велика у тебе сiм'я?

– Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

– Сини моi любi, – говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, – ви одинока пiдпора нашоi благочестивоi вiри i церкви!

Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.

Грицьковi було пильно приiхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:

– Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидае вашу милiсть, як спасителя.

Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.

– Пане-брате, – каже владика, – ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

– На те вони заслужили, таке военне право.

– Не по-християнськи…

– Вони теж не по-християнськи поступали собi.

– А на мою просьбу ти б не помилував iх? Заберiть собi iхню добичу военну, та й годi…

– Просьба вашоi милостi для мене приказ. – Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: – Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ iх милостi я iм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять киiв мусять дiстати, та й годi! А на добичу военну я не числю, ваша милосте, – каже, звертаючись до владики, – стiльки тоi добичi, що кiт наплакав, то голота…

Поiхали далi.

– Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.

– Воно нiчого без божоi помочi i божого напучення не робиться, – каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, – але я заздалегiдь розвiдав, що коiться. Нинi вранцi iхав я з моiми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях.

Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого – не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'iде владика, хiба ж вони на його повiтання iдуть?… Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав.