Сагайдачний

І з того вийшло замiшання в цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада пiд верболозами.

В ту хвилю громада заревла пекельними голосами «алагу!» i, мов яструби, кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.

Тепер Грицько виiхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:

– То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я боже!

Старий наче вiдмолодiв.

Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта лавою за ним.

Прискакали в саму пору.

Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та покривавлених, iхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивоi владичоi голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало.

Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.

Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто iх на таке злочинство пiдбив. Вони призналися, що iх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде iхня.

Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.

Грицько видав короткий засуд:

– Усiх на гiлляку! – Вiн вказав на якогось кремезного татарина i приказав: – Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри.

Ти, Прокопе, тут останешся, – каже до свого внука. – Останешся тут з кiлькома шляхтичами i допильнуеш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!

Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.

Грицько скомандував:

– Рушай до города!

– Пане Грицьку! – гукала шляхта. – Владика вас кличе до себе.

Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичоi коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.

– Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. – Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.

– Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашоi церкви, а я вiрний син тоi церкви.