Сагайдачний

Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

– І князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладае великi надii на них.

– Краще не говорiмо про такi небилицi: я такоi дурницi не зроблю.

При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.

– Гаразд, хлопцi! Чи не вибираетесь ви на Запорожжя?

Вони оторопiли вiд такоi несподiванки, а Петро каже:

– А чи пан Северин взяв би нас?

– Поки що годi.

Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:

– Ми ж i тут без панiматки живемо.

– Ех, дурень ти один з другим! Тобi здаеться, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде.

Северин вiдiйшов, думаючи: «Тепер вiдiйде iм охота про козакування думати. Скажу про те братовi».

А хлопцi знову думали собi таке:

– Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

– Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

– Але вже знаемо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав ii Плескач з iх говорiння.

Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.

Найближчоi недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, – чого вiн вiд них хотiв, чого iх вилаяв так погано?

Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiiвськоi школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеiв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.

– Треба йти, дiти, – каже Плескач, – то важна особа i без причини вас не кличе.

Пiшли.