Сагайдачний

Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:

– На тих хлопцiв я маю особливе око. І iх милiсть не байдужий. Ми iх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, – то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

– Одного боюсь я. Ваш брат Северин мае на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую iхнi розмови. Северин – то вершок козацькоi досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаемо, тоi самоi думки.

Коли би так Северин закликав iх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашоi милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, – дав менi його iх батько.

– Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.

– Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як iм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед.

– То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.

– Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу. – Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.

– Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.

О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:

– Ти знаеш оцих пришельцiв од Самбора?

– Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б iх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.

– Та iм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.

– А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

– А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй.

Кажу, то ще дiти, iм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква мае великий на те голод…

– А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин i розсмiявся. – От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю iм горiхiв за це й вицiлую обох.

– Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти iм такоi думки не пiддав.

– Се, брате, ще смiшнiше вiд того.