Перехресні стежки

– То, певно, ii тут нема, виiхала десь на село?

– Нi, пане, сидить дома.

– Ну, то, може, нiма, – вибачайте, що так скажу.

– Нi, не нiма.

– Ну, в такiм разi се якась iдеальна жiнка. Перший раз чую про жiнку, котра може нiчого не сказати мужевi, коли не прийде в пору на обiд.

– Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, – вiд цивiлiзацii… вiд тресури. Котрий мужчина не вмiе поводитися з жiнками, той лiпше зробить, коли не буде женитися. А вмiючи, можна все зробити.

І знов Євгенiю, не знати чому i вiдки, причувся розпучливий м’явкiт катованого кота.

Вiн здригнувся, попрощався зi Стальським i пiшов до свойого готелю.

IV

Другого дня була недiля. В судi не було нiякого дiла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудi. Була вже восьма. Звiшенi стори готелевого вiкна пропускали лагiдне червонясте свiтло. Євгенiй тiльки що прокинувся, простягнувся, позiхнув i смакував розкiш безжурного спокою. Попiд його вiкнами туркотiли вози, здалека чути було гомiн народу, гук дзвонiв, свист i гуркiт раннього залiзничного поiзда, що саме о тiй годинi виходив до Львова.

Але все се не докучало молодому адвокатовi, здавна привичному до мiського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного рухливого мiста, особливо в деякiм вiддаленнi, настроювала його на якусь добродушнiсть, розвивала в його душi чуття якоiсь повноти буття, якоiсь любоi домашностi, подiбне до чуття того чоловiка, що з лiсовоi самоти вернув додому на лоно многолюдноi та говiркоi сiм’i.

Та нараз до дверей його покою застукано i, заким iще вiн успiв вiдiзватися, дверi вiдчинилися, i в них показалася руда голова Стальського.

– Добрий день! – промовив вiн весело. – О, пан меценас iще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…

– Але прошу! Я не сплю. Власне хотiв уставати.

– Ну, то я зажду… Пiду пройтися, поки пан меценас…

– Але ж нi! Ввiйдiть! Я не панночка, мене не заженуете. – Стальський увiйшов i запер дверi за собою.

– Прошу, сiдайте! Я зараз устаю. Так чоловiк намучився в остатнiх днях…

– Але ж то зовсiм розумно, що спочиваете. Треба шанувати сили, – мовив Стальський, поклавши на однiм крiслi капелюх i лiску i сiдаючи на друге. В лагiднiм полусвiтi було видно, що вiн сьогоднi був одягнений чистiше, краще, нiж учора, пiдголений i пiдстрижений; очевидно, вiн iшов сюди просто вiд фризiера, бо вiд нього пахло ще колонськсю водою i вуси були свiжо нафiксованi.