Апостол черні

Його погляд промайнув мимоходом по дiвчатку, i вiн ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».

– «Звичайно. Рiк довгий, але i Господь добрий», – вiдповiв о. Захарiй.

– «Так», – притакнув юнак i з тим словом взяв подану руку душпастиря i вклонився. О. Захарiй вiдiтхнув з повних грудей i попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав нiхто уваги. Вона була сильно збентежена i чулася не вiдповiдно трактованою. Їi щоки горiли, в горлi добирався плач i ледве панувала над собою. Лиш коли вiдходили, i батько i син випроваджували духовного отця поза дверi на вулицю, вона оглянулася раз i простягнула поза спину руку.

– До кого?

Нiхто, здаеться, цього не помiтив, i нiхто не дiткнувся тiеi дрiбноi, делiкатноi руки. Юлiян, iдучи за нею, заслонив ii своею стрункою постаттю, дивився понад нею, а вiдтак спочили його погляди в глиб улицi.

Очi молодоi Еви заповнилися слiзьми.

* * *

Наколи вернув до кiмнати, звернувся впрост до своеi сестри, що ще сидiла при столi i працювала.

– «Не мило менi все те», – сказав i вслiд за тим скривив свое гарне лице на гримасу, закопиливши спiдну губу зневажливо.

– «Що ж маеш iнше робити, братику?».

Вiн не вiдповiв. Опускаючи робiтню, почав свистiти.

* * *

– «Тобi припала сьогоднi велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись вiд якогось заняття до сина, коли сей увiйшов годину пiзнiше до неi.

– «Через що?»

– «Ну, я думаю через о. Захарiя. Батько ним цiлком захоплений».

Юлiян здвигнув байдужно плечима.

– «Вiн зробив з малоi афери цiлу епопею», – вiдповiв нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозумiла його. З’явився тодi блiдий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що ii серце, на той вид, в грудях застило, i говорить про якусь малу «аферу».

– Але вiн не поiде. Вiн нiколи туди не поiде.

Його не покидало немиле почуття вiд появи о. Захарiя, подiбне тому, коли ми попадаемо несподiвано через чуднi сполучення незнаних нам пригод в ситуацiю, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язкiв.

– Нащо йому того всього?

Вiн протер очi, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що вiдложив ii з рук на поклик батька до гостя, i, сперши голову на руки, пробував наново в нiй поглубитися.