Апостол черні

Що менi вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду i сатисфакцiю? Скажiть – якою пам’яткою не погордили б ви вiд простого, скромного, сiльського «апостола чернi»? Чи науковим дiлом яким… чи чим з золота… чи чимось iншим, що було б вам миле i бажане? Я з щирим i вдячним серцем прийшов до вас – як свiй до свого». О. Захарiй шукав своiми, як небо, синiми очима взору молодця. Юлiяна обличчя покрилося раптовою краскою i вiн похитав нетерпеливо головою.

– «Зробiть се, шановний отче, щоб забули сей мiй незначний чин якнайскорше».

– «Се вже нiколи не може бути», – вiдказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаете».

– «Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І вiн поново потряс головою. Тодi душпастир звернувся до молодого дiвчатка, що при вступi Юлiяна пiдiйшло до батька i глядiло вiдти то на молодця, то на батька.

– «Іди, Ево, i подякуй ти пану Юлiяновi, що спас тебе своею вiдвагою вiд калiцтва, а може, i смерти, а твого батька не менше.

Бачиш, вiд мене вiн загордий прийняти подяку, хоч Господь свiдок, як щиро я до него вiдношуся. Вiд тебе, може, вчинить се. Ми йому нiколи не забудемо сего кроку i останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволi уклав руку поза рам’я доньки i наче пiдсунув ii, крихiтку, перед Юлiяна. Та вiн помилився в своiм замiрi.

Молоде дiвчатко вiдступило несподiвано о крок назад, неначе батько поставив його в тiй хвилi перед якогось найстрогiшого суддю.

– «Я не можу», – вiдгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.

Батько усмiхнувся i поглянув на Юлiяна. Сей стояв ще мовчки i дивився з виразом нетаеноi нетерпеливости на обох. При словах дiвчати, його обличчя покрилося горячим жаром. «Як-то, не можеш, Ево? – спитав батько з зачудованням, – вiн тебе послухае. Квапся. Ми забираемо йому час».

Дiвчатко похитало головою, не «годно» було i урвало.

В тiй хвилi зайшла змiна з молодцем. Якийсь чудний усмiх роз’яснив нараз його поважне лице, вiн опинився немногими кроками перед дiвчатком, схилився над ним i його темно-зеленявi, проникливi очi втопилися на момент в ii нiжне, хоч зовсiм не гарне, личко з темними очима – i пождав хвилину.

Вона майже чула його вiддих, задрижала, ii уста затиснулися i «не можу» повторила лиш йому чутно втрете.

– «І не треба, – вiдповiв вiн увiчливо з полегшою, випростовуючись. – Менi цiлком не треба дякувати. Подайте руку i будемо поквiтованi».