Апостол черні

В основi його – слово «покута», яке вживаеться у таких значеннях (за «Словником украiнськоi мови» в 11-ти томах (1970–1980): 1) визнання своеi провини, вияв жалю з приводу неi; каяття; 2) покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок i т. iн.; 3) церковне покарання за злочини або грiхи.Нести покуту: 1) вiдбувати покарання за вчинений злочин, провину; 2) бути змушеним терпiти, зносити щось важке, неприемне.Для священика отця Захарiя, який е одним iз образiв твору, проживання у Покутiвцi е своерiдною покутою, адже тут вiн служить людям, будучи душпастирем, виконуючи свою життеву мiсiю – богослова i проповiдника.

] на iм’я о. Захарiй, що виiздив з мiста, сполошилися конi.

Сильно наладовану фiру, на котрiй сидiв душпастир з своiм молодим дiвчатком, рвали i шарпали розбiшенi звiрята на всi боки так дико, що подорожнi були щонайменше виставленi на катастрофу. Фiрман, що з остраху неначе розум i мову стратив, хоч i здержував щосили звiрята, не мiг iх зовсiм опанувати. Вiн стягнув вiжки до тiеi мiри до себе, що здичiлi ще гiрше бiсилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов вiднайшовши собi полегшу з переполоху i вiд спиняючих iх вiжок вiд утечi, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опiсля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фiру з подорожними, що, волочена розбiшеним летом, пiдскакувала за ними по грубо i свiжо ще не утовченiй дорозi… i здавалося… кождоi хвилi розлетиться.

На улицi було в той час лише небагато прохожих; а i тi, переляканi незвичайним видом, станули, мов вкопанi, вижидаючи неминучоi катастрофи, i не рухалися з мiсця. Отець Захарiй кричав i кликав розпачливим рухом одноi руки о помiч, придержуючи другою дiвчатко коло себе i, як видно було, здавався зовсiм на Божу волю.

Саме в той час, се було коло другоi по обiдi, йшов Юлiян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розiгнанi конi з наiженими гривами, а фiрмана i за ним другу особу без капелюхiв… послiднього благаючого о помiч, вiдгадав вмить, о що розходиться. Скорше, як гадка, як вихор, кинув вiн свiй капелюх з голови проти розбiшених звiрят, внаслiдок чого вони скочили вбiк, задержалися на хвильку, сам кинувся, мов молодий тигр, межи них i, гукнувши на них строгим голосом, щоб станули, вхопив сильними руками правого пiд бородою, стягаючи його так залiзно, що звiрина хоч пручалася i скакала, б’ючи копитами перед собою, а з тим i в нього уговкувана безперестанку його голосом i чуючися остаточно опанованою, станула.

Та Юлiян не вдоволився тим.