Повія

«Та невже той Федiр так убиваеться за мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. iй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… б той, що i за нею побиваеться, ii любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли iй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в своi руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неi найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якоi вона давно вже не звiдувала.

– Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.

– Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.

– Ви йдiть, а я не пiду, – сказала Христя.

– Чому?

– Боiшся, щоб Грицько цiпка не дав? – цвiркнула Ївга.

– Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?

– А менi за що?

– За те, що й менi.

– Ти ж, – кажуть, – його Федора причарувала, – плеще Ївга.

– Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.

– Що ж про мене кажуть?

– Казаному кiнця нема, – одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.

– Нумо, ходiмо! – скрикнула Горпина.

– А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькуе? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались – свiтла не видно, – обiзвавсь хтось з дiвчат.

– Слiпа, не бач! – крикнула Горпина. – Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.

– Свiтиться, справдi свiтиться!

– Заходь! – скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.

– От розгавкався! Хазяiн кращий вiд тебе, та не гавкае! – сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.

Другi зареготалися i собi – бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.

– Благословiть колядувати! – крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтоi плями вiд свiтла, нiчого не було видно.

– Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

– Хто там? – донiсся з хати голос.

– Колядники. Благословiть колядувати.

– Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.