Повія

Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

Славен еси,

Он, славен еси!

Наш милий боже,

На небеси!

I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.

– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаемо до однii – пiшла, кажуть, туди; до другоi – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд iх, а вони – за нами… Насилу втекли!

– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина.

Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

– Хай вiн тобi на шиi повiситься! – сердито одказала Ївга.

– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляеться Горпина.

– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Своi, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.

– Чого ж вона менi очi вибивае Тимофiем? – не вгамовуеться Ївга.

– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.

– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.

– Пора, пора… Прощавайте, мамо.

– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.

– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плавае у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчуе на все небо, так вистилае своiм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi.

В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоiть воно й не поворухнеться, тiльки давить своiм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дае. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чуеться: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратуе собак по дворах… Живе, гуляе Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного своi гостi, а не гостi – то свято.

Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя – одна коло другоi.

– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.

– Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала.