Повія

 – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чуеться мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаноi матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляеться? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у ii лице, у вiчi:

– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.

– Нi, не знаеш.

– Так скажи хто? – спиталася Христя.

– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.

– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали.

– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертае, – одрiзала Химка.

– Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

– Чи ще багато наших немае? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немае Ониськи та Ївги.

– Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

– Благословiть колядувати! – гукнула.

– Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: «Якоi?», – другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично ii голос роздався серед хати, мов бренькiт голосноi струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своiх товаришок.