Царівна

Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився «панич», а другий, хто знае, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилося передо мною, коли стою так близько до свого «полудня», оставити мене на ласку й неласку недолi – це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся iх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своеi школярськоi працi, а не iх хлiбом.

– А на стрийка зовсiм не надiетесь? – спитала я.

– Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже, або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Інший стан в нього пiдлий. Каже: висисае мужикiв!

Вiн замовк, роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроевi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перейнята його долею. Вона була подiбна до моеi, мов одна крапелька води до другоi, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина – нi!

Перед нами уставлялися пари до кадриля, й декотрi з них, обглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво.

Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.

– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землi виросла – тiтка.

Один-однiсiнький погляд на ii ледянi очi, на ii лице з устами, згiрдливо стисненими, – i я спiзнала, що вона у военнiм настроi.

На вершку ii високоi, модноi фризури[38 - Фризура – зачiска.] дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi ii найдорожчоi скринi опинилося цього вечора на такiм «високiм становиську», дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.

– Ти тут сидиш? – спитала холодно.

– Тут, тiточко.

– Ангажована?

– Нi…

– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною.

 – Я саме в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля.

Тiтка мов не добачувала його.

– На тобi Ленину мантильку i вiднеси ii до побiчного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свiчка.

І я ii надто добре зрозумiла.

Мене не гуляючоi не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати ii розказ, коли не хотiла викликати своею впертiстю гiркоi бучi дома.