Апостол черні. Книга 2

Юлiян не сiв, а зсунувся безшелесно до нiг душпастиря, заховав обличчя в епитрахиль i клячав непорушно. Догоряло з легоньким трiскотом свiтло i в однiм кутi блимала дрiбною цяточкою ледве помiтна невгасна лампадка перед статуею св. Анни.

Душпастир ждав мовчки. По якiмось часi, мабуть, внутрiшньоi боротьби, Юлiян пiдняв голову i сказав пiвголосом:

– Не так особi душпастиря складаю я свою сповiдь, а бiльше батьковi доньки його Еви… о. Захарiю вiдкриваю я свою душу!

– Говори, сину.

Сповiдь почалась та ставала щораз рiвнiша.

Блискавки освiтлювали двi похиленi постатi: одну, яка заслоняла рукою очi, i другу, що клячала зiгнута. З хлипанням дощу надворi мiшалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годi було розiбрати. Новий удар грому, що струсонув землею i покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповiдь скiнчилася, з нею нiби враз затих i вiтер. Душпастир заявив:

– Тобi прощаеться, сину. Мужчина е духовник, а жiнцi вiльно жертвуватися. Встань i йди, сину.

Все решта залиши менi.

Юлiян пiднявся i без слова зложив цiлунок на руцi душпастиря.

– Не залишишся на нiч у нас?

– Нi, отче. Менi треба простору i холоду ночi.

– А завтра дiстанеш причастiе.

– Не забуду.

О. Захарiй посвiтив йому мовчки i сам вернувся до робiтнi, де перебував до ранку.

Коли вийшов звiдси досвiта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивiла його голова посрiблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.

Тоi бурхливоi ночi Юлiян жвавим i певним кроком спiшив до Заркiв. Було вже по пiвночi, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра iз високою свiчкою, щоб вiдразу трапив до своiх дверей.

– Зарко спить, – вiдповiла пошепки, – вiн мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

Увiйшли у братову кiмнату, едину вiтальню.

– Як випав вечiр? – спитала сестра пiвголосом.

– Як звичайно такi забави. Йди i лягай, Марiйко. Завтра розкажу тобi бiльше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з мiсця, мабуть, не довiряла його словам.

– Тобi щось прикре трапилося, – допитувалася, шукаючи його очей.

– Дай спокiй з вiдгадуванням, Марiйко, – вiдповiв неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постiль. Вона сiла без слова коло нього, притулила свое обличчя до його i шепнула:

– Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нинi. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

– Гаси свiтло, сестро, будь ласка.

– Не пiду.