Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Пiсля довжелезноi перерви вийшла у свiт його збiрка оповiдань «Повернення». Ми, наймолодше тодi лiтературне поколiння, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас вiдкриттям, i радiстю, i святом: кожен з нас знав, що iм’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увiйшов у золотий фонд украiнськоi класики.

Невелику книгу новел про мужнiх людей далекоi Пiвночi, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дiрок, вiдкриваючи для себе дивний чар екзотичноi тундри, яку так майстерно, з любов’ю i з вiдтiнком легкоi туги змалював ще не вiдомий нам Володимир ГЖицький.

Якось я зайшов до редакцii журналу «Жовтень», i головний редактор Юрiй Мельничук представив мене поставному, з високим чолом i дбайливо зачесаним набiк волоссям чоловiковi. Був вiн не молодий, але й зовсiм не подiбний на шiстдесятирiчного дiда; орлиний нiс, дещо скептично закроенi губи й добрi очi приваблювали й заполонювали.

«Гжицький», – назвав себе чоловiк, а менi за невблаганною асоцiацiею уявився той iз одноiменного оповiдання гордий, благородний i грацiозний лось, i таким – добрим, нiжним, вiрним i непоступливим – я сприймав письменника до останнього дня його життя.

Анi слiду втоми, нi тiнi озлоблення пiсля тяжких життевих випробувань не бачили ми в його поведiнцi, не чули в його мовi. Невсипуща енергiя, допитливiсть, широко вiдкритий погляд на довколишне життя, доброзичливiсть, вибагливiсть i спрага пiзнання характеризували його протягом останнiх двох десятилiть життя i працi.

Давно немае серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив вiн пiсля себе надто гучноi слави, i в цьому не його вина, а кривавоi комунiстичноi системи: високi лiтературнi набутки двадцятих рокiв не вдалося йому закрiпити новими, ще сильнiшими творами; другий перiод його творчостi, пiсля повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобiографiчнiстю i не першого штибу конформiстською мемуарнiстю, що поставило його твори в кут лiтературного процесу.

Вiрю, настане час – i до творчостi ГЖицького звернеться iз особливим зацiкавленням незнане ще нинi поколiння читачiв, яке, вiдвiюючи в його книгах зерно вiд полови, розпiзнаватиме в них складну епоху в iсторii нашого народу – перiод першоi половини двадцятого столiття.

Менi неодноразово доводилося вирушати з гЖицьким у далекi й близькi мандрiвки.