На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Современная проза, Современная зарубежная литература. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Автор
Дата выхода
07 декабря 2016
🔍 Загляните за кулисы "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции (Роман Іваничук) и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Видання «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994» структурно складається з двох книг: «Благослови, душе моя, Господа!..» та «Мандрівки близькі і далекі». У них синтезовано жанри подорожнього нарису й політичного щоденника, а також активно осмислюються події минулого і сучасного України.
Перша книга щоденників охоплює кульмінаційний період боротьби за Українську державу. У ній міститься величезний пласт історичного матеріалу, що стосується як біографії автора, так і долі України, її провідних діячів, літераторів.
У другій книзі її структурним стрижнем є опис подорожей, здійснених автором упродовж життя. Ці подорожі з історії обернені в сучасне, наповнені публіцистичним матеріалом, є підставою для медитацій, роздумів і узагальнень про долю України, український національний характер, боротьбу нашого народу за свою свободу, що завершилася створенням власної держави.
Щоденники є підсумком у доробку Р. Іваничука, містять його багаторічну працю документального відтворення епохи.
📚 Читайте "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потiм дебютував, вiн прочитав, усмiхнувся i сказав таке: «Я на гарматний пострiл не пiдпускаю пробивних, а ви скромнi, тому я згоден бути вашим меценатом».
Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля i мене – еврейський письменник Олександр Лiзен, i Григорiй Михайлович за столиком дiлився з нами своiм задумом написати роман «Вир». Вiн, пам’ятаю, розповiдав моторошну картину з часiв голоду: дiвчинка затиснула в долонцi галушку i втiкала з нею вiд сiльрадiвського опричника, а вiн таки наздогнав ii, вибив з рук галушку й розтоптав (цей роздiл цензура зняла з «Виру»); закiнчив Тютюнник свою розповiдь, без тiнi позерства, так: «Я напишу прекрасний твiр, я вже бачу його».
На посадi завiдувача вiддiлу прози Тютюнник працював недовго: пiсля виходу в свiт першоi книги роману «Вир» вiн застряг у своiй Кам’янцi-Бузькiй – писав другу книгу. Я працював у Щирцi, та до Львова приiжджав щотижня i часто з Тютюнником зустрiчався. Якось я запитав його, звiдки вiн черпае таку дзвiнку мову. «Вiд бабусi Орисi, моеi тещi з Шилiвки, – вiдказав Григорiй Михайлович. – Я приiжджаю до неi, викликаю на розмови, а часом i спровокую сварку з сусiдкою.
Про смерть Григорiя Тютюнника я дiзнався, перебуваючи у вiдрядженнi у Владивостоцi. Не був на його похоронi, тому й донинi запам’ятався менi таким, яким бачив його востанне перед своiм вiд’iздом. Я проходив парком Івана Франка i помiтив Григорiя на лавочцi. Пiдiйшов ближче i зупинився. Тютюнник сидiв, ледь вiдкинувши голову, i не бачив нi перехожих, нi мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрiшнiм свiтлом.
…На палубi львiвськоi мистецькоi галери застали ми уцiлiлого представника розстрiляного украiнського вiдродження тридцятих рокiв – обкраденого, змученого двадцятилiтньою каторгою i на диво життерадiсного та по-дитячому наiвного Володимира ГЖицького.









