Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Роздертий окупантами на шматки i здеморалiзований неволею украiнський народ подiлився на схiднякiв i захiднякiв; схiдняки – на украiномовних i росiйськомовних громадян; захiдняки розсварилися на релiгiйному тлi; в Закарпаттi звiдкись узялись русини, якi визнають триколiрний росiйський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж дiаспори роздерлася на мельникiвцiв i бандерiвцiв, вiдставши таким чином вiд iсторичного поступу на цiлих п’ятдесят лiт; звiдкись з’явився в Галичинi червоно-чорний прапор, яким молодi екстремiсти намагаються пiдмiнити нацiональну синьо-жовту символiку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лiсових чортiв» оунiвською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумнi хлопчиська лякають схiдних украiнцiв, якi i так з бiдою приймають синьо-жовтий колiр… Далеко, дуже далеко нам до нацiональноi монолiтностi, бо ж скiльки украiнцiв з’яничарилося, i не думайте, що яничарство – то лише русифiкацiя, полонiзацiя або англiзацiя, яничарство – то теж байдужiсть, ситiсть, аполiтичнiсть – як у нас, так i за кордоном.

У Сiднеi менi довелося зустрiтися з колишнiм учнем Коломийськоi гiмназii паном Тарасом Жовнiруком, якого ми, молодшi гiмназисти, любили i боялися, обманювали i поважали, – був вiн у бурсi над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчаннi, не один iз нас, «бенькартiв», за непослух i збитошнiсть чухав гарячий слiд на своiй сiдницi вiд його паска; був Тарас вельми вродливий, i кохала його найкраща гiмназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад i в нього вчилися азiв полiтики – здаеться, вiн належав до пiдпiлля i заради Украiни готовий був пiти на смерть.

Тарас Жовнiрук так i зробив, вибравши для себе не найкращу полiтичну дорогу (а хто тодi знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивiзii СС «Галичина» i в сорок четвертому роцi опинився пiд Бродами, де марно загинув цвiт украiнськоi нацii.

Ми не раз iз моiм братом згадували Жовнiрука, вважаючи, що вiн загинув у бродiвському котлi, тож яке було мое здивування, а теж i радiсть, коли я вiд активiстки сiднейськоi украiнськоi громади панi Шухевичевоi дiзнався, що Тарас – ii сусiд i друг!

У Сiднеi наша бригада дала кiлька концертiв, я теж мав ряд лiтературних виступiв, та на жоден з них Тарас не прийшов.