Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув пiд час черговоi облави вiд упiвськоi кулi. А рукопис моеi першоi повiстi десь, може, i донинi зберiгаеться в архiвах КГБ.

Дякую Боговi, що на нього нiхто не наткнувся в сiмдесятих роках. Я тодi щодня чекав арешту: мiй роман «Журавлиний крик» розiйшовся самвидавським способом по руках, i, якби його видали десь на Заходi, мене б спiткала така сама доля як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тодi потерпав i за iнше: вряди-годи КГБ вишукував у своiх архiвах компромати на письменникiв.

…Добре, що Марфа Якiвна евакуювалася. Ми всi це зрозумiли першого дня пiсля того, як бiльшовики залишили Коломию. Озлобленi на комунiстiв газди вночi перебили всiм партiйцям вiкна, а вдень привели до школи на розправу найлютiшого бiльшовицького активiста Василя Маковiйчука… Хтось iз селян прибiг до мого батька сповiстити, що Маковiйчука у школi вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвiрiлi самосудцi добивали нещасного на пiдлозi.

Пiсля вiйни Марфа Ляшенко написала батьковi й матерi довгого листа. Вийшла замiж, мае дiтей, учителюе на Полтавщинi. Вважае свое перебування у нашому домi найкращими днями свого життя.

«Я до всього ставилася так, як ви, та хто мiг у цьому зiзнатися? – такими словами закiнчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви менi сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»

Вiрю, що Марфа Якiвна ще жива-здорова i, напевно, вона, ii дiти та внуки проголосують за незалежнiсть Украiни на референдумi 1 грудня 1991 року.

3

Недавно менi вдалося помiняти пори року – нашу весну на австралiйську осiнь: Товариство «Украiна» вiдрядило мене на п’ятий континент керiвником концертноi групи, до якоi входили оркестр ансамблю «Галичина», солiсти та ведучий програми. Це був перший вiзит украiнського професiйного колективу до нашоi дiаспори в Австралii. Бар’ер упав, i зневаженi та оббрiханi бiльшовиками iзгоi обнялися iз затаврованими самими ж емiгрантами материковими украiнцями, i стала наша нацiя на кiльканадцять мiльйонiв бiльшою, i стала вона единим монолiтом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав вiд долi можливiсть працювати для Украiни i ставити ii на ноги полiтичною дiяльнiстю, матерiальною допомогою чи то досвiдом довголiтньоi боротьби за незалежнiсть.

Та я, мабуть, поквапився назвати украiнську нацiю монолiтом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання.