Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Як це так, – не вмiщалося в моiй головi: патрiота, який iшов на смерть за Украiну й через це опинився на чужинi, не цiкавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюеться весь украiнський Сiдней, а також Мельбурн i Аделаiда? Не хоче почути живi голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Нiни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажае побачити автора десятьох iсторичних романiв Р. Іваничука, на зустрiчах з яким нiде голцi впасти, того самого «бенькарта», якого любив i виховував? Щось тут не те…

Панi Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнiрук прийде.

І вiн прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, вiдразу впiзнав колишнього красеня Тараса. Менi хотiлося його обняти, та це чомусь не вдалося; вiн мiцно потиснув менi руку, сказав, що радий зустрiтися з вiдомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливостi ознайомитися; я з готовнiстю пообiцяв, що до кiнця концерту принесу якийсь iз своiх романiв; Тарас подякував, а потiм, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього нiмкеня i дiти украiнськоi мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, – жиди мiцнiше тримаються за свое, нiж украiнцi; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто нiяк не мiг зрозумiти, як ми даемо собi раду там; про полiтичнi подii в Украiнi не запитав нi словом, хоч добре знав, що я депутат украiнського парламенту…

Врештi задзвонив дзвiнок, i я, не прощаючись з Тарасом, пiшов на сцену, щоб виголосити вступне слово.

Коли розпочався концерт i переповнена зала загримiла оплесками, я побiг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» i марно чекав при виходi, поки зовсiм не спорожнi зала. Тараса Жовнiрука на концертi не було, i бiльше я з ним не зустрiчався.

При цьому хочу згадати про iншого Тараса – професора одного з американських унiверситетiв, Гунчака, родом з Пiдгаець, що на Тернопiльщинi.

Таки насправдi – даремно вiд нацii, яку недоля розпорошила по всьому свiту, якiй окупанти водно стинали голову й столiттями деморалiзували «кнутом и пряником», вимагати монолiтностi.