Професор Вільчур

Не могли б ви придумати щось на зразок пенсii? Я вважаю, що професор Вiльчур мiг погодитися на таке вирiшення. Пiд деяким тиском, звичайно.

– Але я не можу чинити жодного тиску, – заперечив голова.

Добранецький зробив паузу.

– Оскiльки товариство, якого ви е головою, власник клiнiки, вам повинно залежати на renommеe[18 - Репутацiя (фр.).] медичного закладу, адже головна цiннiсть – репутацiя i ще раз репутацiя. Як тiльки клiнiка почне втрачати репутацiю найкращоi подiбноi клiнiки в столицi, ii доходи зменшаться, а отже, й об’ективна цiннiсть.

– Я це добре розумiю, – зiзнався голова. – Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираемось залишити ii для себе. Ми готовi продати клiнiку першому-лiпшому покупцевi, який вiдгукнеться. Продати навiть з певними втратами.

Очi Добранецького ожили:

– Ми могли б поговорити про це через кiлька мiсяцiв.

– Ви, пане професоре? – запитав голова.

Добранецький зробив невизначений жест.

– Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лiкарiв, якi б створили спiлку.

Природно, про це можна було б говорити лише у разi, якби керiвництво перейшло в iншi руки. Не зрозумiйте мене погано, пане голово. Менi байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазi насамперед безпеку пацiентiв та пiдтримку рiвня закладу, якого, смiливо можу сказати, я е спiвтворцем.

Голова пiдвiвся.

– Я подумаю про все це, пане професоре, i незабаром дам вам вiдповiдь.

– Я буду з нетерпiнням чекати цього, оскiльки продовження поточного стану справ дiйсно загрожуе серйозними наслiдками.

Голова провiв Добранецького до дверей i знову опустився у свiй величезний фотель. Дiйсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприемний присмак. Якби це залежало вiд нього, якби вiн не був вiдповiдальний за фiнанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою i залишити справи рухатися своiм шляхом.

Йому не подобався Добранецький. Звичайно, вiн знав, що це широко визнана й шанована особистiсть, вчений великоi ваги i людина, яка вiдiграе значну роль в суспiльному життi Варшави.

Однак ставлення професора до Вiльчура здалося Тухвичу неприемним i, можливо, навiть нечесним.

З iншого ж боку, до вух голови доходили чутки, якi пiдтверджувалися даними з доповiдноi записки Добранецького.

Того вечора голова Тухвич за вечерею розповiв дружинi всю справу i почув таку пораду:

– Любий мiй, найкраще, якщо тобi побачитися з Вiльчуром й вiдкрито поговорити з ним.

– Маеш рацiю, – зiзнався вiн.