Професор Вільчур

 – Я так i зроблю наступного тижня.

Про те, що Добранецький передав доповiдну записку, у клiнiцi було вiдомо, оскiльки в ii редагуваннi взяли участь кiлька лiкарiв, прихильникiв ii автора. Звичайна рiч, не вдалося дотримати таемницi, i незабаром ця iнформацiя потрапила до вiдома Вiльчура. Вiн це вислухав мовчки, посмiхнувся, знизав плечима i нiчого не сказав. Наступного дня у присутностi кiлькох людей вiн звернувся до Добранецького:

– Менi належиться коротка вiдпустка. Оскiльки наближаеться Рiздво, хотiв би попросити колегу про замiну, якщо у вас немае iнших планiв.

– Жодних. На свята залишаюсь у Варшавi. А ви iдете? Надовго?

– На два, може, на три тижнi. Принаймнi маю такий намiр.

– Може, до доньки, в Америку?

– О нi, – неохоче вiдповiв Вiльчур, – це занадто далека дорога.

Згадка про Марiолу засмутила його. Всього кiлька днiв тому отримав вiд неi чималого листа. Новини про смерть Доната вже дiйшли до них, а також i те, що Вiльчуровi довелося сплатити величезне вiдшкодування, яке його знищило.

«Нас дуже хвилюють Вашi проблеми, тату, – писала Марiола. – Але Лешек мае рацiю, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому вiцi, тату, слiд дбати про свое здоров’я бiльше, нiж про здоров’я iнших. Слава Богу, наше матерiальне становище дозволяе, щоб тато мiг вiдпочивати. Лешек, який зараз перебувае у бiзнесових справах у Фiладельфii, вчора зателефонував менi й попросив запевнити тата, що вiн надсилатиме йому тисячу доларiв щомiсяця, i навiть бiльше, якщо татовi не вистачить».

Окрiм цього единого абзацу, у листi було ще багато iнформацii про матерiальний успiх Лешека та про якiсь незрозумiлi успiхи iх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вiльчура. Єдинi близькi йому люди вважали, що виконають свiй обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як i клiка Добранецького, вважали, що вiн мусить вiдмовитися вiд улюбленоi професii, що вiн бiльше не може працювати, що повинен поступитися мiсцем молодшим.

Вони не розумiли, що для нього вiдмова вiд роботи була б гiршою за смерть, що це було б визнанням, що анi свiтовi, анi самому собi вiн бiльше не потрiбен, що став мотлохом, просто використаним iнструментом, який викидають на смiтник. І це тодi, коли вiн хоче бiльше працювати, дiяти, бути корисним як нiколи…

Вiн сказав Добранецькому неправду.