Професор Вільчур

Очi присутнiх звернулися до Добранецького, який трохи почервонiв i знизав плечима.

– Чи оглянув його колега? – спитав Вiльчур.

Гнiв спалахнув у поглядi Добранецького.

– Я? З якоi причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.

Його високо пiднята голова i напруженi риси обличчя виражали обурення.

– Менi здавалось… – почала доктор Люцiя зi сльозами в голосi, – у мене склалося враження…

– І що з того? – iронiчно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуете своi обов’язки, обов’язки, вiд яких залежить життя пацiента, лише тодi, коли ви нiчого не думаете, якщо у вас немае якихось там вражень?.

.

Доктор Люцiя покусувала губи, щоб не розплакатися.

Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:

– Я зустрiв колегу в коридорi, i вона сказала менi, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…

Добранецький нахмурився.

– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кiлькома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби менi прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.

Сльози котились по обличчю Люцii. Їi губи тремтiли, коли вона говорила:

– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали менi зрозумiти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… нiколи…

Останнi слова заплуталися i розпливлись у схлипуваннi.

– Якщо тут i е чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разi не панни Люцii!

На обличчi професора Добранецького з’явився темний рум’янець.

Вiн зробив крок назад i вигукнув:

– То так? То це такi методи? Я бачу, що проти мене затiваеться якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести вiдповiдальнiсть за вiдсутнiсть дисциплiни у клiнiцi, за необов’язковiсть деяких привiлейованих спiвробiтникiв?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О нi, дорогi моi панi й панове! Я не боюся iнтриг i брехнi. Не боюся вiдповiдальностi, коли це насправдi падае на мене, але тепер, коли ви змушуете мене, я не збираюся приховувати те, що думаю.

Так, скажу вiдверто. Скiльки рокiв я керував цим закладом, i в мене подiбнi випадки були цiлком виключенi. У мене панувала абсолютна дисциплiна, у мене нiхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усiею вiдповiдальнiстю виконувати своi чiтко визначенi обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керiвником, але тодi не було можливостi жартувати з людським життям!..