Професор Вільчур

Слiв не треба було.

Вправнi пальцi фельдшера вже наповнили шприц, i за мить голка занурилася пiд шкiру пацiента. Минуло ще двi хвилини, i процедуру треба було повторити.

На вiсiмнадцятiй хвилинi професор Вiльчур змушений був перервати операцiю.

Операцiйну наповнював тупiт швидких крокiв. Вiзок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Новi iн’екцii.

На двадцять п’ятiй хвилинi пацiент помер.

Причина смертi не вимагала нiяких пояснень. Усiм було зрозумiло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вiльчур зняв рукавички й маску, на його обличчi застиг якийсь кам’яний вираз.

Йому не було чим докоряти, i все ж смерть людини в клiнiцi пiд час його операцii, операцii настiльки тривiальноi, була для нього ударом.

Вiн iще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагiчний випадок, якi матиме наслiдки. Для нього особисто жахливим було те, що в клiнiцi, якою вiн керував, через якусь незрозумiлу недбалiсть, чиюсь помилку чи непоряднiсть вбито чоловiка, який iще пiвгодини тому з посмiшкою i довiрою вiддав в його руки турботу про свое здоров’я та життя.

У поглядах персоналу Вiльчур побачив вiдображення власних думок. Вiн без жодного слова вийшов з операцiйноi. У роздягальнi повiльно зняв халат, нiби був перевантажений неймовiрною втомою.

Зайшовши до свого кабiнету, вiн застав там майже весь старший склад клiнiки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блiдий i з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люцiя Канська та ще декiлька iнших.

Панувала цiлковита тиша. Професор Вiльчур пiдiйшов до вiкна i через деякий час, не дивлячись на лiкарiв, запитав:

– Хто з колег-терапевтiв сьогоднi чергував?

Пiсля невеликоi паузи обiзвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:

– Я, пане професоре.

– Панi? – нiби з легким здивуванням запитав Вiльчур. – Ви його обстежили перед операцiею?

Тепер вiн повернувся i з докором подивився на неi. Власне вона, до якоi мав найбiльшу симпатiю, якiй найбiльше довiряв, якiй, як молоденькiй лiкарцi, передрiкав найкраще майбутне, саме вона так жахливо знехтувала…

– Чи ви його забули оглянути?

Доктор Люцiя кивнула головою:

– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького.

Професор Добранецький сказав менi обстежити iншого пацiента… тому я подумала, що Доната вiн уже оглянув сам… Так я зрозумiла, ось таке в мене склалося враження.