Цент на двох

Я вiдчув, що вiн там знаходиться вже деякий час, i я просто подумав, що це ще один мандрiвник. Раптом вiн нахилився до мене, i я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу вiд тебе». Ну, я пiдскочив i заволав: «О, Боже, тiльки не це!» Я виглядав, як iдiот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумiеш, насправдi там, навпроти мене, взагалi нiкого не було. Через тиждень я пiшов до езуiтського колегiуму у Фiладельфii й проповз останнi сходинки до кабiнету ректора навколiшки.

Знову настала тиша, i Лоiс побачила, що очi ii брата затьмарились, що вiн дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залитi сонцем поля. Їi хвилювали модуляцii його голосу i раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли вiн скiнчив розповiдь.

Тепер вона помiтила, що його очi були тiеi ж самоi фактури, що й у неi самоi, не враховуючи вiдсутностi зеленого вiдтiнку, i що лiнiя його рота насправдi набагато нiжнiша, анiж на тому знiмку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослiшало? Вiн вже трохи полисiв на самiй макiвцi голови.

– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кiте? – запитала вона. – Ти знаеш, що я маю на увазi. Ти був релiгiйним? Якщо ти не заперечуеш проти таких особистих питань.

– Так, – сказав вiн все ще з затьмареними очима, – i вона вiдчула, що його вразлива вiдчуженiсть е такою ж частиною його особистостi, як i його увага.

– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.

Лоiс трохи захвилювалась.

– Ти пиячив?

Вiн кивнув.

– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Вiн посмiхнувся i, повернувши погляд своiх сiрих очей на неi, змiнив тему. – Дiвчинко, розкажи менi про матiр. Я знаю, останнiм часом тобi було дуже важко. Я знаю, що тобi довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, i я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе вiдносно всього цього.

Лоiс швидко подумала, якою незначущою була насправдi ii жертовнiсть; i як останнiм часом вона постiйно уникала своеi нервовоi матерi-напiвiнвалiда.

– Молодiсть не можна приносити в жертву старiнню, Кiте, – твердо сказала вона.

– Я знаю, – зiтхнув вiн, – i ти не повинна мати цю вагу на своiх плечах, дитино. Я б хотiв бути там, щоб допомогти тобi.