Цент на двох

Вона на мить подивилася на нього, а потiм сказала те, чого вона взагалi не збиралася казати, те саме, чого вона вирiшила взагалi уникати.

– О, Кiте, вона… iй весь час стае все гiрше i гiрше в усiх сенсах.

Вiн повiльно кивнув, нiби зрозумiв.

– Нерви, так… розповiси менi пiзнiше. А зараз…

Вона була в невеликому кабiнетi з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав ii руку на кiлька секунд.

– Так ось яка вона Лоiс!

Вiн сказав це так, нiби чув про неi роками.

Вiн попросив ii сiсти.

Зайшли двое iнших священникiв, повних захоплення, потискували iй руку i зверталися до неi, як до «сестрички Кiта», i вона виявила, що зовсiм не проти цього.

Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очiкувала певноi сором’язливостi, принаймнi стриманостi. Прозвучало кiлька невiдомих iй жартiв, якi, здавалося, смiшили кожного, i маленький отець-ректор називав iх трiо «тьмяними старими ченцями», i цей жарт вона оцiнила, бо, звичайно, вони зовсiм не були ченцями.

У неi блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кiта – отець-ректор називав його «Кiтом», а один з iнших протягом усiеi розмови тримав руку на його плечi. Потiм вона знову потиснула руки й пообiцяла повернутися трохи пiзнiше за морозивом. Посмiхаючись знову i знову, вона була доволi абсурдно щасливою… вона сказала собi, що це тому, що Кiт так захоплюеться тим, що демонструе ii усiм.

Потiм вони з Кiтом прогулювались по дорiжцi, тримаючись за руку, i вiн розповiдав iй, яка чудова людина отець-ректор.

– Лоiс, – несподiвано перервався вiн, – перш нiж ми пiдемо далi, я хочу сказати тобi, наскiльки твiй вiзит е значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумiю, як перед цим весело ти проводила час.

Лоiс зiтхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приiхати у спекотний Балтiмор, провести нiч у подруги, а потiм вже побачити свого брата. Вона вiдчувала себе доволi доброчесною i сподiвалася, що вiн не буде обурений чи читати iй моралi щодо того, що вона нiколи не бувала у нього ранiше.

Але ж ця прогулянка з ним пiд деревами здавалося такою дрiбницею i, на диво, щасливою дрiбницею.

– Але ж, Кiте, – швидко сказала вона, – ти знаеш, я не могла чекати бiльше жодного дня. Я востанне бачила тебе, коли менi було п’ять, але, звичайно, зовсiм не пам’ятаю цього. І як я могла жити далi, практично не бачившись зi своiм братом?.

– Це дуже мило з твого боку, Лоiс, – повторив вiн.