Цент на двох

Їй було цiкаво, як вiн буде виглядати, чи може вона впiзнати його з тих фотографiй. На знiмку, який висiв над бюро матерi у неi вдома, вiн здавався дуже молодим i досить жалюгiдним, iз запалими щоками, з чiтко окресленим ротом та погано пiдiгнаною сутаною послушника, яка мала на метi продемонструвати, що вiн вже прийняв важливе рiшення вiдносно свого життя. Звичайно, йому тодi було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шiсть – i вiн зовсiм не виглядав таким; на останнiх знiмках вiн був набагато гладкiшим, а його волосся стало трохи тонкiшим, але враження вiд брата, яке вона завжди зберiгала, було враженням саме вiд цiеi великоi фотокартки.

І тому iй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сiмнадцять рокiв пiдготовки, а вiн ще навiть не був священником – i не буде iм ще цiлий рiк.

У Лоiс була думка, що все буде занадто офiцiйно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всi своi старання, щоб справити враження, що вона свiтиться вiд справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навiть тодi, коли голова розколювалась, або коли у матерi траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та смiливою.

Цього брата, без сумнiву, потрiбно було пiдбадьорити, i вона збиралася його розвеселити, подобаеться йому це чи нi.

Пiдходячи до великих невибагливих вхiдних дверей, вона побачила, як один чоловiк раптово вiдокремився вiд групи й, пiдтягуючи поли своеi сутани, побiг до неi.

Вiн посмiхався, вона помiтила, що вiн виглядав дуже кремезним i надiйним. Вона зупинилася i чекала, знаючи, що ii серце б’еться незвично швидко.

– Лоiс! – закричав вiн, i через секунду вона опинилася в його обiймах.

Вона раптом затремтiла.

– Лоiс! – закричав вiн знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобi, Лоiс, скiльки я з нетерпiнням чекав цього. Ох, Лоiс, яка ж ти гарна!.

У Лоiс перехопило подих.

Його голос, хоч i стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергiею, дивною, такою, що огортае, якою, як вона вважала до цього, з усiеi родини володiе лише вона.

– Я теж дуже рада… Кiте.

При цьому першому вживаннi його iменi вона почервонiла, але радше вiд радостi.

– Лоiс… Лоiс… Лоiс, – повторював вiн здивовано. – Дiвчинко, зайдiмо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потiм ми пiдемо прогулятись. Нам потрiбно обговорити тисячу рiзних речей.

Голос його став похмурим: «Як там мати?».