Визволення. Роман мілин

Жеврiюча iскра цигарки немов сама собою бiгала в темрявi перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогникiв, i, здавалося, чийсь могутнiй подих гойдав iх угорi. Анi звуку на палубi брига. Тяжкi тiнi, що окутали його, здавались таемничими постатями, котрi мовчки чекали на якiсь рiшучi подii. Лiнгард витер сiрника, щоб запалити цигарку, i його енергiйне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже двi темнi постатi й двi червонi iскри миготiли по кормi.

А з краю найбiльший, але найблiднiший вiдблиск свiтла вiд компасноi лампи коливався на мiдному колесi й на грудях малайця-стернового.

Голос Лiнгарда, наче не в силi перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокiйно й тихо:

– Нiякоi змiни, Шоу, – сказав вiн.

– Анiякiсiнькоi, сер. Я бачу той великий острiв i досi на тому самому мiсцi. Менi здаеться, сер, це море – чортяча пастка штилiв. А з пiвдня цей великий острiв…

– Карiмата, Шоу, – перебив Лiнгард.

– Звичайно, сер, Карiмата, – я так i хотiв сказати.

Але як чужинець я нiяк не можу запам’ятати тутешнiх…

Вiн хотiв сказати «iмен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останнi п’ятнадцять рокiв, – вiв вiн далi, – я постiйно плавав iз Лондона до Ост-Індii, тому почуваюся бiльше вдома там, у Бей. – Вiн показав у темряву в пiвнiчно-схiдному напрямку, нiби мiг бачити звiдси, де той Бей, що знаходиться, як звiсно, аж у Бенгальськiй затоцi.

– Ви швидко призвичаiтесь, – пробурмотiв Лiнгард, оминаючи свого помiчника.

Потiм обернувся й рiзко спитав: – Ви казали, що звечора нiчого не було на водi?

– Я нiчого не помiтив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмiй годинi, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, i, як я зрозумiв, вiн теж нiчого не бачив пiсля того, як я спустився. Це море iнколи бувае зовсiм безлюдне, адже так, сер? Але о цiй порi року, я гадаю, тут мае бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – вiдповiв Лiнгард, – ми стрiли дуже мало кораблiв вiд тодi, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду.

Це зовсiм безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не слiпе. Кожен острiв на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Вiн не скiнчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишенi, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав вiн ненароком. – І французи битимуться поряд iз нами, як вони билися в Криму, здаеться, п’ять рокiв тому.