Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 Нема землi!

Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiе та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, – заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце – похмурiло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грiм… гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! – не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду…

Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тiк до його вскочило лихо… Стоiть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi.

– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.

Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:

– Чого?

– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловiк прийшов з Дону…

– Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?

– Не скажу, – одмовив десятник.

– Добре… прийду, – одказав Чiпка.

Десятник повернувся – i пiшов повагом вподовж вулицi.

Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi.

Незабаром пiсля того вернувся додому, – та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi.

– Отак, мамо! – обiзвався вiн.

– А що, сину? – питае, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi.

– Припленталась якась приблуда… Каже: Луценкiв небiж… Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла… Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.

– Каже: не оддаси, – буду позивати…

Мотря поблiдла – i ледве вимовила:

– Який небiж… звiдкiля??.

– Кажу ж: з Дону! – одмовив Чiпка.

– З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…

Одно невеличке слiвце «Дiн», як молотком, ударило ii в голову… Пам’ять у неi зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була до неi лиха година з Дону, котра перевернула все ii життя, та й кинула бiдувати на старiсть… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в неi почорнiло, затуманилось…

Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр – i оханувся… Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову.

– Не журiться мамо!..