Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Нi, жiнко, – каже Явдосi, – мабуть, уже кiстки зложимо на моiй сторонi… Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках iздив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд проiжджих.

Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дiе, якими iх робить! Ішов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами… Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья».

Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався – та й виселився на хутiр, на батькiвську землю.

Пiп, волоснi так жалкують:

– Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротiть наших Пiсок!

– Там менi, – одказуе, – буде краще, вiльнiше… Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…

На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто – обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами.

Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживився, – може, уклав якого багатого та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв.

Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи е вiн на свiтi, чи вже немае… А то з ярмаркiв, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряеться, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на своi очi, нiхто не бачив… Знали тiльки, що в його все було на запорi – позапиране, позамикане…

– Москаль хвортецю собi вибудував! – смiються iнодi пiщани.

Частина третя

XIV.