Апостол черні. Книга 1

Старинний iдол (окремо замкнена для себе величезна цiлiсть) сходить з свого п’едесталу й останнiй хiба для спецiалiстiв i любителiв доступний, осягнений цiною довголiтних, мозольних студiй. Та хоч i була вона Юлiяновi мила i приваблива своею глубиною – а зате право мало багато за собою.

(При послiднiм застановлявся над Французькою революцiею i республiкою, яка кишiла вiд дiячiв адвокатiв i правникiв, а ще до того яких генiальних). Вiн заплющував очi i вглублявся у все те, роблячи порiвняння (пiсля читання), скiльки й якоi iнтелiгенцii було тодi у Францii, а в украiнцiв тепер – неначе передчуваючи, що було й для Украiни непремiнно потрiбне.

Але нiхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрiбонькою жменькою дрiмучого елементу.

Час вiд часу намовляли його в хатi до богослов’я.

«Пiшов би з дому, – говорив батько – осiвся б де-небудь „апостолом чернi” без турбот i клопотiв для батька й матерi, трудився б для свого упослiдженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своiй окрузi, у своiм змислi й не жив би марно».

«А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить i шануе наш селянин свого апостола! – докiнчила мати. – Вiдтак, колись нехай би вже вiн поблагословив свою матiр до вступу у вiчнiсть».

Та його власнi молодi мрii оставались поки що без виразних контурiв i рiшучих вирiшень i були у бiльшости противнi тим його родичiв.

* * *

Повний охоти до життя, вiн чувся й iнодi нiби непоборимий в захватi до борьби з життям за здобування своеi, хоч неясноi, мети, з iншим разом мав вiн в своiм вiсiмнадцятьлiтнiм вiку часи, де неначе жив лиш мрiями. Се було тихими, зористими ночами, лiтом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився вiн в снi, чи на явi. Мрiяв з розплющеними очима про такi самi якiсь яснi, мiсячним свiтлом, нiби фосфором, пронизанi ночi, повнi чудного настрою, в котрих нiби перетворювався в здобуваючого великого сина Украiни.

На якiм полi?

Се вiн вже не знав.

По разовi знову опановував його меланхолiйний настрiй, що виникав з питання, чи дiйде вiн без перепон до мети? Чи буде фiлологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психiчного терпiння вiн уникав, бо воно так само паралiзувало, як убожество, через яке мусiв не одного хосеного i збагачуючого свiдомiсть зрiкатися.