Круговерть

– Ви мене дурите, Елвiне Беллфорд, – видихнула вона блаженно. – О, я знаю, що ви брешете!

Я тупо витрiщився на папороть.

– Мене звати Едвард Пiнкгаммер, – наполягав я. – Я приiхав iз делегатами на Нацiональну конференцiю аптекарiв. Зараз ми обговорюемо модну течiю органiзацii нового розмiщення пляшечок тартрату сурми й тартрату калiю, яке, дуже ймовiрно, вас не зацiкавить.

Перед входом зупинився шикарний фаетон. Ледi пiднялася. Я потиснув iй руку й вклонився.

– Я дуже шкодую, – мовив я, – що не пам’ятаю.

Можу це пояснити, але боюся, що ви не зрозумiете. Вам не до шмиги Пiнкгаммер, а я справдi не можу уявити собi… троянди й усi iншi речi.

– Прощавайте, пане Белфорд, – зронила вона зi своею щасливою, сумною посмiшкою, коли пiднялася в бричку.

Цього вечора я вiдвiдав театр. Коли ж повернувся до готелю, то якийсь непримiтний чоловiк у темнiй одежi, котрий, здавалося, захопився полiруванням своiх нiгтiв шовковою хустинкою, магiчним чином вигулькнув бiля мене.

– Пане Пiнкгаммер, – сказав вiн, зосереджуючи свою увагу на вказiвному пальцю, – прошу вас вiдiйти зi мною на невелику бесiду? Тут е вiдповiдна кiмната.

– Звiсно, – не став заперечувати я.

Вiн провiв мене до невеликоi приватноi вiтальнi. Там були якась ледi та джентльмен. Вона, як менi здалося, була б надзвичайно вродливою, якби ii обличчя не затьмарив вираз надмiрного хвилювання й утоми. Жiнка мала струнку поставу, колiр волосся i очей – такi, як менi подобаеться. Вона була одягнена в дорожню сукню i з неабияким хвилюванням свердлила мене поглядом, притиснувши тремтячу руку до своiх грудей.

Гадаю, що вона б подалася вперед, якби джентльмен не зупинив ii потяг владним рухом руки. Натомiсть вiн сам ступив менi назустрiч. Це був чоловiк рокiв сорока, трохи сивий у скронях, i зi задуманим обличчям.

– Беллфорде, друзяко, – сказав вiн привiтно, – радий бачити тебе знову. Природно, ми спершу дiзналися, що в тебе все гаразд. Я тебе попереджав, що ти передаеш кутi меду. Тепер повертайся з нами й хутко знову станеш собою.

Я iронiчно всмiхнувся.

– Мене так часто називають Белфордом, – зауважив я, – що це вже втратило дотепнiсть. І, чесно кажучи, менi вже стало набридати. Ви не хочете розглянути гiпотезу, що мене звати Едвард Пiнкгаммер, i що я нiколи в життi ранiше вас не бачив?

До того, як чоловiк спромiгся щось вiдповiсти, жiнка жалiбно заголосила. Вона вирвалася з рук супутника, що стримували ледi.

– Елвiне! – заридала вона, кинулася до мене й мiцно вчепилася в груди.