Круговерть

– Ви впевненi, що ми знайомi? – поцiкавився я.

– Нi, – сказала вона, посмiхаючись. – Я нiколи не була в цьому впевнена.

– А що б ви подумали, – правив я з невеликою тривогою, – якби сказав вам, що я – Едвард Пiнкгаммер iз Корнополiса, штат Канзас?

– Що б я подумала? – повторила молодиця з хитрим поглядом. – Насамперед, чому ви не привезли зi собою до Нью-Йорка панi Беллфорд. Я хотiла б, аби ви ii привезли. Я б так хотiла побачитися з Мерiен.

Їi голос став тихiшим:

– Ви не надто змiнилися, Елвiне.

Я вiдчув, як ii прекраснi очi шукали моi i мое обличчя ставало ближчим.

– Та нi, змiнилися, – виправилася вона себе i в ii останнiх словах з’явилася м’яка, радiсна нота. – Я бачу це зараз. Ви не забули. Ви не забули нi рiк, нi день, нi годину. Я ж казала вам, що ви нiколи не зможете забути.

Я збентежено розмiшував соломинкою свiй лiкер.

– Даруйте, – озвався нарештi я, почуваючись незатишно пiд ii поглядом. – Але в цьому й проблема. Я забув. Я все забув.

Вона висмiяла мое ствердження й чарiвно засмiялася над тим, що вона, либонь, побачила на моему обличчi.

– Я iнодi щось чула про вас, – продовжила вона. – Ви доволi знаний адвокат у Захiдному Денверi, чи в Лос-Анджелесi? Мерiен, мабуть, дуже вами пишаеться. Гадаю, ви знаете, що я вийшла замiж через шiсть мiсяцiв пiсля вашого шлюбу. Ви могли прочитати про це в газетi. Однi лише квiти для церемонii коштували двi тисячi доларiв.

Вона згадала про п’ятнадцять рокiв. П’ятнадцять рокiв – море часу.

– Чи не буде занадто пiзно, – запитав я несмiливо, – привiтати вас?

– Нi, якщо ви зважитеся це зробити, – вiдповiла вона з такою прекрасною вiдвагою, що менi вiдiбрало мову, i я узявся шкрябати скатертину своiм нiгтем.

– Скажiть менi одну рiч, – попросила краля, нахилившись до мене з нетерпiнням, – це те, що я хотiла дiзнатися впродовж багатьох рокiв, просто з жiночоi цiкавостi, певна рiч: ви колись наважувалися з тiеi ночi торкатися, нюхати або милуватися на бiлi троянди… на бiлi троянди, мокрi вiд дощу та роси?

Я сьорбнув лiкеру.

– Гадаю, було б марно повторювати, – зiтхнув я, – що я нiчого не пам’ятаю про такi речi. Моя пам’ять повнiстю вiдмовила. І не треба казати, наскiльки менi жаль через це.

Ледi поклала своi лiктi на стiл, ii очi знову знехтували моiми словами й подалися мандрувати своiм власним шляхом прямо до моеi душi. Вона м’яко засмiялася, з дивним звуком, це був смiх щастя i задоволення i… нещастя. Я намагався вiд неi вiдвести погляд.