Америка

Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскiльки це дозволяв поспiх; Карл знов i знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, якi служник слухняно видаляв.

– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далi.

– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухаеться вона дуже поволi. А тепер iще й застрайкували будiвельники, як ви, можливо, знаете. З такою будовою купа мороки. От зробили кiлька великих проломiв, яких нiхто не замуровуе, i протяги гуляють цiлим домом.

– То що, говорити голоснiше? – спитав Карл.

– Нi, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будiвництва: особливо коло каплицi, яку згодом конче доведеться вiд’еднати вiд решти будiвлi, протяг такий, що витримати неможливо.

– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплицi?

– Так.

– Так я вiдразу й подумав, – мовив Карл.

– Там е на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, i не купив би дому.

– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить пановi Поллундеру.

– Ну, звiсно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купiвлi вирiшальним. Ви не знаете пана Мака?

– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?

– Вiн наречений панни, – сказав служник.

– А от цього я справдi не знав! – вигукнув Карл i зупинився.

– Це аж так вас дивуе? – запитав служник.

– Просто намагаюся собi якось усе поукладати. Якщо не знати про такi стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.

– Мене лишень дивуе, що вам про це не сказали, – зауважив служник.

– І справдi, – мовив Карл засоромлено.

– Мабуть, думали, що ви й так знаете, – сказав служник, – бо ж це нiяка не новина. До речi, ми прийшли, – i розчинив дверi, за якими показалися сходи, що вертикально пiднiмалися до заднiх дверей iдальнi, звiдки так само незмiнно, як i, мабуть, уже добрi двi години тому, долинали голоси пана Поллундера i пана Грiна.

– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тодi вiдпроваджу до кiмнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорiентуватися в перший же вечiр.

– Я вже не повернуся до кiмнати, – сказав Карл, сам не розумiючи, чому на цi слова йому стало так сумно.

– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усмiхаючись, i поплескав його по руцi.