Америка

На якомусь раптовому поворотi коридора Карл зi всього розмаху налетiв на стiну, i тiльки неодмiнна обережнiсть, iз якою вiн судомно тримав свiчку, якимось щастям уберегла ii вiд падiння i згасання. По-заяк коридор навiть не збирався закiнчуватися, нiде не видно було вiкна, анi згори, нi вглибинi нiчого не ворушилося, Карл запiдозрив, що увесь час ходить колами, i вже сподiвався був, можливо, знову вiдшукати вiдчиненi дверi своеi кiмнати, та нi вони, нi поруччя нiяк не поверталися. Досi Карл стримувався голосно гукати, бо не хотiв у чужому домi о такiй пiзнiй порi зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвiтле-ному будинку це не буде аж так недоречно, i вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звiдки вiн прийшов, побачив наближення маленького свiтелка.

Лише тепер вiн змiг оцiнити справжню довжину прямого коридора, цей дiм був просто-таки фортецею якоюсь, не вiллою. Карл так зрадiв цьому рятiвному свiтлу, що забув про будь-яку обережнiсть, кинувся бiгти, i вже з першими стрибками свiчка згасла. Вiн не зважав на це, адже вона вже не була йому потрiбна, i тут назустрiч йому з’явився якийсь старий служник iз лiхтарем, що покаже йому шлях.

– Хто ви? – спитав служник, пiдносячи йому до лиця лiхтар i освiтивши тим самим i свое власне. Його лице здавалося доволi непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закiнчувалася шовковистими кучерями.

«Мабуть, вiрний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невiдривно розглядаючи бороду вздовж i вшир й анiтрохи не переймаючись, що i його самого розглядають.

До речi, вiн одразу й вiдповiв, що вiн гiсть пана Поллундера й хотiв зi своеi кiмнати пiти до iдальнi, але не змiг ii знайти.

– Он як, – сказав служник, – ми ще не провели електричне освiтлення.

– Я знаю, – кивнув Карл.

– Не хочете припалити свiчку вiд моеi лампи? – запитав служник.

– Прошу, – мовив Карл, так i зробивши.

– У цих коридорах такий протяг, – сказав служник, – свiчка легко гасне, тому я маю лiхтар.

– Так, лiхтар набагато практичнiший, – погодився Карл.

– Свiчка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освiтивши свiчкою Карлове вбрання.

– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, нiби вiн пасуе найкраще з усiх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пiшла йому на користь, пригадав вiн знову.