Санькя

Тодi заволав з матюками на Сашка, i той передумав йому допомагати i навiть стрибнув на кашкет майора, що валявся вiддалiк.

– Ти що робиш? – запитав майор, сiвши на зад. Вiн виглядав якось по-дурному: зовсiм старий чоловiк, без кашкета, що сидiв на асфальтi.

– Ви самi у всьому виннi! – сказав Сашко зле. Вiн розвернувся, щоб бiгти далi, i його одразу схопив за рукав Веня, який розвернув його у зворотний бiк.

– Там «космонавти». Давай… куди-небудь…

Пробiгши повз вивiску «Дарунки природи», на якiй були вiдсутнi три обiрванi лiтери «Р», повз розбитi виразними зигзагами вiтрини, вони влетiли в засцяний дворик i одразу потрапили до тупика.

– Бля, я не знаю цього району! – сказав Веня посмiхаючись. І додав, без паузи й теж весело: – Там мочать усiх наглухо, цi «космонавти». Затоптують нахер. Вони об’iхали нас по сусiднiй вулицi, тепер зверху зганяють униз, до ментiв…

Сашко оглядав стiни, сподiваючись знайти лазiвку.

– Сходи, – сказав Сашко.

Нагору, на чотириповерховий будинок вели пожежнi сходи, але доплигнути до них було неможливо – високо.

– Давай ти станеш менi на плечi, – запропонував Веня.

Сашко подивився на нього посмiхаючись i навiть, напевно, з нiжнiстю. Адже Веня не сказав: «Давай я стану тобi на плечi».

– А ти тут зариешся у пiсок, – вiдповiв Сашко.

– Прикинуся шлангом, – продовжив Веня й зареготав дурнувато. – Ой, тiтонько! – вiн рiзко обiрвав смiх, примiтивши щось.

Веня пiдбiг до вiкна першого поверху й забарабанив у скло.

– Тiтонько, не йди!

Жiнка повернулася до вiкна, кивнула головою: «Чого треба?»

– Нас доганяють! Там! Б’ють i доганяють! Вiдчинить вiкно! Доганяють! – Веня почав безумно жестикулювати. Вiн явно ще не вирiшив, кого йому зображувати: плаксивого юного iдiота й тиснути на «тiтонько, пожалiйте!» або серйозного молодого хлопця, у якого проблеми з законом: «Допоможiть, жiночко! Із кожним може трапитися!» Врештi-решт, двi цi личини безсистемно мiнялися на обличчi у Венi, не викликаючи у жiнки за вiкном довiри.

– Бля, хоч би бабця яка була. Бабця б пожалiла, – вилаявся Веня, коли жiнка, так i не вiдповiвши нiчого, засмикнула штори, втiм, залишившись стояти бiля вiкна: угадувався ii важкий силует.

– У неi, напевно, iншi вiкна виходять на вулицю… – сказав Сашко й обiрвав фразу: i так було ясно, коли жiнка бачила, що вони там витворяли, вона iх нiколи не впустить.

– У нас ще хвилини двi… – прикинув Веня, явно прослухавши вiдповiдь.