Санькя

Хтось зумiв розхитати й виламати огорожу лiтнього кафе – з огорожi зняли гарнi чорнi ланцюги, огорожа полетiла в яскраво розфарбованi вiкна кафе. Хтось порiзався й намотав на роздерту руку шматок атласноi штори, витягнутоi з кафе разом iз гардиною.

Костя Соловий, високий, дуже вродливий дивний тип – у бiлому пiджацi, у бiлих штанях, у бiлих гостроносих черевиках, якi дивно пасували до його загострених вух вампiра, – схопив чорного ланцюга й, спритно розмахуючи ним, оббивав усi зустрiнутi лiхтарi.

До нього не пiдходили близько – ланцюг робив виразнi, важкi кола, i якби не дурний гамiр навколо, можна було б почути створюване ланцюгом при круговому русi тихе пiдвивання.

За вiтриною магазину одягу стояли тонкорукi, з маленькими головами манекени, якi зображали красунь у коротких спiдницях i яскравих кофтинках. Розтрощивши вiтрину, красунь витягли й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знiвеченi, безногi або безголовi тiла, якi валялися на асфальтi.

Схоже, мiлiцii все-таки вдалося вiдрiзати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопцiв лишилося менше, мабуть, усього осiб двiстi.

– Менти! – вигукнули десь, i орава рвонула по вулицi нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.

Лунав невпинний дзенькiт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змiшанi i дрiбно перемеленi кольори мiста.

Серед натовпу снували з вiдеокамерами журналiсти – дiловитi й навiть, здаеться, вдоволенi з того, що вiдбуваеться.

– Туди! Скорiше! – поганяв оператора чоловiк з мiкрофоном.

Сашко робив свою справу з ясною головою, вiдганяючи iншi почуття, крiм бажання розбити й зламати якнайбiльше.

На асфальтi, вiн побачив, лежали плюшевi iграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному iгровому автоматi, – рожевi й жовтi, жалюгiднi, наче загубленi.

Казна-звiдки назустрiч хлопцям вибiг невисокий майор пенсiйного вiку.

– Стояти! – викрикнув вiн, i в його оклику одразу ж вiдчулося, що йому самому страшно, i вiн не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався.

Сашко рiзко спинився бiля старого майора, борючись iз бажанням пiдняти його, допомогти встати, навiть вибачитися.

Майор судомно хапався за кобуру, але потiм, замiсть того щоб витягнути пiстолета, вiн зi страху випустив зброю з рук.