Санькя

 – Сашко, побався! – згадав вiн, – «побався» було його улюбленим слiвцем, яке мало безлiч значень, цього разу воно означало: «Зараз я тебе здивую!» – Там попереду нас спортсмен бiг, бiгун. Легкоатлет, точно. Ранкова недiльна пробiжка. Вiн першим вибiг на спецназ. У червоних трусах. Ех, вони його й нахерячили одразу! Дебiли, бля. Змiцнив здоров’я хлопець…

Пролунали кроки, i Веня застиг з посмiшкою на обличчi, а Сашковi захотiлося присiсти або навiть прилягти.

У двiр забiг Льоха Рогов – хлопець звiдкись iз Пiвночi.

Із Северодвiнська, здаеться.

Вони були ледь знайомi, але Сашко вже примiтив Льошку – оцiнивши його твердий, ненапускний спокiй.

– Ви чого тут стоiте? – запитав Льоха рiвним голосом.

– Там уже менти? – вiдповiв Сашко питанням на питання.

– Метрiв сто ще буде до них. Тут тупик? Сусiднiй двiр, здаеться, прохiдний. Я тут гуляв учора.

Вулиця знову бахнула по очах усiм своiм розвалом i розгромом.

– Тачку пiдпалили! – вигукнув Веня радiсно.

У повiтрi стояв гамiр собачого гавкоту, сирен, свисткiв.

Сашко примiтив ще двi перекинутi машини, одна з них – метрiв за сiмдесят нижче по вулицi – дiйсно, горiла. Нiхто не пiдходив до неi близько. Тому, схоже, i не з’явилася ще мiлiцiя, яка просто лякалася вибуху. Друга – розмiрено погойдувалася на даху за десять метрiв од хлопцiв.

Бiля неi пританцьовувала пiд виття сигналки баба-алкоголiчка, iз брудним обличчям i вологими, немов вивернута щока, губами. Баба посмiхалася, розкриваючи беззубого рота.

Трохи вiддалiк стояв парубок з дипломатом, чомусь тримаючи в руцi ключi.

«Це його машина», – здогадався Сашко.

Веня зупинився на мить:

– Чуеш, земеля! – покликав вiн парубка, який нервово кривив обличчя.

Той обернувся.

– Виключи сирену, дратуе! – попросив Веня посмiхаючись, показуючи при цьому рукою, як вимкнути сигналiзацiю, натиснувши кнопку на брелку.

Вони влетiли до двору й помчали, перескакуючи через лавицi, оббiгаючи альтанки й гiрки дитячого майданчика.

Майже на льоту Сашко штовхнув чомусь iржавий кiстяк гойдалки й кiлька секунд ще чув за спиною ii ритмiчне поскрипування. Слiдом за хлопцями, важко тупотячи, бiгли трое мiлiцiонерiв, якi грiзно вимагали зупинитися. Перший з них, як побачив Сашко, що обернувся на лемент, ледь устигав слiдом за вiвчаркою, яку ледве втримував на повiдку.

«Спустять собаку чи нi?» – подумав Сашко вiдсторонено, немов не про себе. Вирiшив бiльше не оглядатися.