Санькя

І одразу ж почали розбиватися. Розбивалися моторошно, на друзки, летiли перед смертю, викинутi ударом iз сiдла, на п’ятдесят, а то й сiмдесят метрiв, гатили голови своi дурнi об дерева й паркани, ламали всi кiстки так, що тiло перетворювалося на рожевий м’який фарш, а часом ще й дiвчиська молодi розбивалися – на другому сидiннi. І якщо не гинули дiвки, то ламали собi часто хребти й лежали потiм без руху, перебираючи той нещасний вечiр подумки, щохвилини.

Сашко ще дитиною бiгав за хлiбом у сiльський магазин i часто зустрiчав там коли трое, коли п’ятеро, а коли й бiльше жiнок у чорних хустках – в усiх у них сини розбилися.

Жiнки стояли й тихо розмовляли про те, як жили i як загинули iхнi дiточки. І кiлька слiв, похапцем, мимохiдь почутих iз чорних вуст жiнок, потiм довго крутилися в Сашковiй головi, мiсця собi не знаходячи.

Хтось виiхав iз села в останнi роки, розповiдала бабуся, хтось тихо сконав вiд ранньоi недуги, i залишився в усьому селi один мужик – нiхто вже не пам’ятав чому, але звали його Солов’ем.

Вiн, невiдомо де, кожного вечора напивався, приходив додому, тупо кричав на мовчазну дружину, яка давно все прокляла й замовкла навiки. Дiтей у них не було. Вечорами в майже порожньому селi лунали крики Солов’я.

П’яний вiн мало кого пiзнавав, iшов по селу, нiчого не помiчаючи, i лише тужливе обличчя дружини повертало його до мутноi реальностi з алкогольноi далi, будячи вже фiзiологiчне бажання кричати й лаятися, втiм, не даючи собi розумного звiту у жодному словi.

Це вiн, Соловей, пройшов повз будинок, коли Сашко курив у загородi.

Бабуся зiбрала зi столу, пiшла стелити Сашковi у кiмнатi, вiддiленiй перегородкою вiд лежанки дiда.

Розстеляючи лiжко, вона згадувала, як спав на цiм лiжку Василько, кровинка, мале дитя, виплекане пiсля вiйни, воно за селянською працею непомiтно виросло худим, високим хлопцем, що рано облисiв, пiшов з рiдноi домiвки, ще й повернувся здоровим мужиком, у якому тiльки вона й могла пiзнати все те ж дитя. Але ось i у Васька зупинилася кров у тiлi, i вiн пiшов iз життя.

Коли у Васька вперше стало погано iз серцем, вiн наснився iй. Увi снi Васько лежав на лiжку й говорив: «Мамо, ось тут у мене болить, дихати не можу», – i на серце показував.

Вона одразу вирушила до Васька, приiхала неочiкувано в мiсто, де не була рокiв десять, i вже в мiстi довiдалася, що сон – вiщий.

Сашко тодi привiв ii до лiкарнi, куди спiшно поклали батька.

Батько лежав спокiйно, зi стемнiлим обличчям, прислухався до себе.