Санькя

На дорозi бiля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжi й сичала, вiдскакуючи вiд бризок.

Сашко зробив ще пiвкроку.

Так, бабуся сидiла на лавцi – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нiчого. І поведiнка дитини, ця ii гра, ii голос давали зрозумiти, що й вона не бачить, не пам’ятае про бабусю, яка сидiла на лавцi. Бабуся й дитина немов перебували в рiзних вимiрах.

Вулиця була пустельна, темна й брудна, як i всi iншi вулицi села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднiвся сусiднiй дiм, ледь освiтлений окремими жовтими вiконцями.

Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на мiсцi.

Бабуся дивилася не моргаючи поверх дитини, поверх городiв, поверх дерев.

Село зникало й вiдмирало – це вiдчувалося в усьому. Воно вiдчалило поритою, черствою, темною крижиною й тихо пливло. Занедбанi, врослi в землю сараi, що стояли уздовж дороги, чорнiли вiдвологлими боками, гнилими дошками. На дахах сараiв росла трава й навiть корчилися кволi деревця, якi прижилися, але не знайшли, куди пустити корiння – пiд iхнiми слабкими корiнцями розташовувалися холоднi, спорожнiлi примiщення, куди, до розбитих глечикiв i продiрявлених бочок, заповзали вужi, яких нiхто вже не тривожив.

Кущi розрослися й повзли на дорогу.

Серед усього цього повiльного розпаду, який вже добiгав свого кiнця, дитина виглядала дивно, дико, недоречно.

– Санькя… – видихнула бабуся, коли Сашко, стиснувши зуби, щоб не розвернутися й не втекти городом, ступив уперед, скинув сумку на землю, i простягнув руки до бабусi.

– Як же ти приiхав, га? – запитала вона. – На машинi, мабуть? Сам?

Сашко вiдповiв, що так, – сам, на машинi, i вдивлявся в темне кругле обличчя бабусi, у ii сльозавi очi.

– Я-то думала, Санькя уже не приiде, – сказала вона, i Сашко вiдчув легкий докiр у ii голосi. – Листiв не пише. Дiд помре, а Санькя не довiдаеться…

«Помре» бабуся виголошувала через «е», i тому слово звучало куди беззахиснiше й приреченiше.

У ньому не було рiзкостi, лише зiв’ялiсть. Дитина здивовано пiдняла очi на Сашка, який обiйняв i поцiлував бабусю, пригорнувши до себе ii м’якi плечi. Можливо, для дитини це було так само дивно, якби Сашко обiйняв дерево або рiг сараю.

Сашко пiдняв свою сумку й стояв у нерiшучостi. Бабуся прочинила дверi в будинок.

– Дiд поганий зовсiм став, до вересня доживе чи нi… Не встае, iсти не хоче, тiльки водичку п’е, – тихо говорила бабуся, заходячи в сiни.